фото: Iori Sagisawa/REUTERS
Тристороння зустріч президентів США, Китаю та Росії Дональда Трампа, Сі Цзіньпіна та Володимира Путіна на полях саміту Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) у китайському Шеньчжені привернула значну міжнародну увагу
Кремль намагається використати цей формат для демонстрації власної геополітичної ваги, однак очікувати від переговорів нового поділу світу за зразком Ялтинської конференції 1945 року підстав немає.
Попри історичність самого формату, ключові суперечності між Вашингтоном, Пекіном і Москвою залишаються невирішеними.
Для України головне питання полягає не стільки в дипломатичних жестах трьох лідерів, скільки в тому, чи призведуть їхні домовленості до зміни американської політики щодо російської агресії та чи намагатимуться великі держави обговорювати українське майбутнє без безпосередньої участі Києва.
Про це йдеться в аналітичному матеріалі ТСН.ua, присвяченому переговорам лідерів трьох держав та їхнім можливим наслідкам для України.
Чому Пекін не зацікавлений у «Ялті-2»
За інформацією, наведеною в матеріалі, ініціатором тристороннього формату виступив Володимир Путін.
Кремль протягом кількох місяців просував ідею зустрічі трьох лідерів, намагаючись домогтися символічного визнання Росії як одного з центрів формування нового світового порядку.
Для Путіна така зустріч має особливе політичне значення. Вона дозволяє представити Росію не як державу, що перебуває під міжнародною ізоляцією через повномасштабну війну проти України, а як рівноправного учасника глобальних переговорів із двома найвпливовішими економіками світу.
Однак позиція Китаю щодо такого формату, за оцінками авторів матеріалу, була значно стриманішою.
Пекін має щонайменше три причини не поспішати з демонстративним зближенням із Москвою на тлі війни проти України:
- Відносини з Європейським Союзом. ЄС залишається одним із ключових торговельних партнерів Китаю. Поглиблення асоціації з російською агресією може ускладнити економічні відносини Пекіна з європейськими країнами.
- Міжнародна відповідальність. Китай не зацікавлений у тому, щоб його відкрито сприймали як сторону, яка підтримує війну Росії, особливо на тлі власних геополітичних амбіцій.
- Ядерне питання. Пекін не поспішає брати на себе зобов’язання щодо обмеження ядерного арсеналу, який активно нарощує.
Показовою стала розмова президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра із Сі Цзіньпіном наприкінці жовтня. За словами німецького посадовця, китайський лідер висловив здивування повідомленнями про можливе обговорення України під час тристоронньої зустрічі та наголосив, що європейці також мають брати участь у врегулюванні конфлікту.
Ця позиція має важливий дипломатичний підтекст: Китай не хоче створювати враження, що доля Європи може вирішуватися виключно Вашингтоном, Москвою та Пекіном.
Водночас говорити про принципову дистанцію Китаю від Росії було б перебільшенням. Пекін залишається важливим економічним партнером Москви, забезпечує російську економіку ринками збуту та постачає товари й технології, частина яких використовується російським військово-промисловим комплексом.
Отже, китайська обережність у дипломатичній площині не означає відмови від стратегічної співпраці з Кремлем.
Трамп, Сі та Путін: демонстрація сили замість справжнього партнерства
Окрему увагу під час саміту привернули дипломатичні символи та протокольні деталі.
Сі Цзіньпін особисто зустрів Дональда Трампа в аеропорту Шеньчженя, де для американського президента розстелили червону доріжку. Натомість Володимира Путіна зустрічав Цай Ці — один із найвпливовіших представників керівництва Комуністичної партії Китаю.
Медіа також звернули увагу на розташування лідерів під час спільного фотографування учасників саміту. Путін намагався стати поруч із Сі Цзіньпіном, однак китайський лідер жестом указав йому на інше місце.
Такі епізоди стали приводом для обговорень щодо реального статусу Росії у відносинах із Китаєм.
Проте дипломатичний протокол не варто переоцінювати. Значно важливішими є економічні, військово-технічні та політичні рішення, які Пекін ухвалює щодо Москви.
Китай може демонструвати Путіну обмежену протокольну увагу, але водночас продовжувати економічну співпрацю, яка допомагає Росії підтримувати воєнну машину.
Саме ця суперечність є принциповою для розуміння китайської політики.
Чому позиції Трампа та Путіна не можна вважати беззаперечно сильними
Для Дональда Трампа переговори з китайським лідером мають не лише зовнішньополітичне, а й внутрішньополітичне значення.
Як зазначається в матеріалі ТСН.ua, після поразки республіканців на проміжних виборах до Конгресу американська адміністрація опинилася під додатковим політичним тиском. Посилення позицій демократів створює ризики парламентських розслідувань і ускладнює реалізацію президентської політики.
У таких умовах Трампу важливо продемонструвати виборцям конкретні зовнішньополітичні результати. Досягнення домовленостей із Китаєм або демонстрація прогресу у врегулюванні війни Росії проти України могли б стати для нього політичним аргументом.
Однак проблема полягає в тому, що дипломатичний результат не завжди відповідає довгостроковим інтересам Сполучених Штатів.
Для Путіна ситуація також далека від безхмарної.
Україна продовжує завдавати ударів по російській військовій та енергетичній інфраструктурі.
Зокрема, в матеріалі згадується пошкодження Керченського мосту в ніч проти 19 листопада. Такі операції демонструють, що Росія не має повного контролю над безпековою ситуацією навіть на територіях, які вважає стратегічно важливими.
Крім того, тривала війна створює для російської економіки дедалі більші навантаження, а залежність від китайського ринку посилює позиції Пекіна у відносинах із Москвою.
Тому участь Путіна в переговорах із Трампом і Сі не варто автоматично трактувати як свідчення посилення російських позицій.
Дональд Трамп напередодні зустрічі заявив, що під час переговорів із Сі Цзіньпіном та Володимиром Путіним планує обговорити Україну
Президент Володимир Зеленський, зі свого боку, наголосив в інтерв’ю NBC News, що Сполучені Штати та Китай мають достатньо економічних і політичних важелів, щоб вплинути на припинення російської агресії.
За його словами, навіть сама погроза Вашингтона та Пекіна припинити торговельні відносини з Росією могла б суттєво змінити ситуацію.
Фактично українська позиція зводиться до того, що завершення війни залежить не лише від переговорів із Москвою, а й від готовності держав, які мають реальні важелі впливу на Кремль, застосовувати їх.
Однак тут виникає принципова проблема.
Китай не демонструє готовності відмовлятися від економічної співпраці з Росією, а політика адміністрації Трампа щодо Москви залишається суперечливою. Вашингтон одночасно декларує прагнення завершити війну та демонструє зацікавленість у переговорах із Кремлем, не завжди супроводжуючи дипломатичні ініціативи достатнім тиском на Росію.
Для України це створює ризик, що питання припинення війни розглядатиметься передусім крізь призму домовленостей між великими державами, а не принципів міжнародного права та відновлення територіальної цілісності України.
Чому переговори в Берліні можуть мати для України більше значення
На тлі зустрічі Трампа, Сі та Путіна особливого значення набувають переговори представників «коаліції охочих» у Берліні.
За інформацією, наведеною в матеріалі, до них мають долучитися спеціальні представники президента США Стів Віткофф і Джаред Кушнер. Вони повинні передати європейським партнерам інформацію про результати переговорів американського президента в Китаї.
Цей дипломатичний майданчик важливий тим, що дозволяє європейським державам безпосередньо брати участь в обговоренні майбутньої архітектури безпеки континенту.
Для України принципово важливо, щоб європейські партнери не залишалися сторонніми спостерігачами у процесі визначення умов завершення війни.
Водночас перспективи берлінських переговорів також не варто переоцінювати.
Додаткове занепокоєння викликала позиція заступника міністра оборони США Елбріджа Колбі, який під час засідання у форматі «Рамштайн» 17 листопада розкритикував українські удари по Керченському мосту. Така реакція викликала невдоволення серед частини європейських партнерів і продемонструвала наявність розбіжностей усередині західної коаліції щодо методів протидії російській агресії.
Це ще раз підтверджує, що підтримка України з боку партнерів не є автоматично тотожною підтримці всіх її військових рішень.
Головний висновок із ситуації полягає в тому, що сам факт зустрічі Трампа, Сі Цзіньпіна та Путіна не означає появи нового світового порядку або домовленостей про майбутнє України
Для Кремля це насамперед можливість продемонструвати міжнародну суб’єктність і спробувати закріпити за Росією статус одного з центрів глобальної політики.
Для Китаю — спосіб продемонструвати дипломатичний вплив, не беручи на себе надмірних зобов’язань перед Москвою та зберігаючи можливість маневру у відносинах із Європою і США.
Для Трампа — шанс отримати зовнішньополітичний результат, який можна буде використати у внутрішній американській політиці.
Україні ж варто оцінювати ці переговори не за фотографіями, заявами чи дипломатичними жестами, а за конкретними наслідками: чи посилиться тиск на Росію, чи збережеться військова допомога, чи з’являться реальні механізми примусу Кремля до припинення агресії та чи буде забезпечена безпосередня участь Києва в ухваленні рішень.
Найбільша небезпека для України полягає не в самій зустрічі трьох президентів, а в можливій спробі домовитися про припинення війни за рахунок українських інтересів.
Саме тому дипломатична активність США, Китаю та Росії потребує особливої уваги з боку Києва та європейських партнерів. Історичність зустрічі ще не означає історичності її результатів. А реальним показником успіху будь-яких переговорів має стати не політична вигода окремих лідерів, а припинення російської агресії зі збереженням суверенітету й територіальної цілісності України.

