фото: mofa.gov.ae
У той час як Україна щодня платить за свободу людськими життями, ключове питання можливого завершення війни залишається відкритим: якими будуть гарантії безпеки після припинення вогню — і чи будуть вони взагалі реальними
Після чергового раунду українсько-російських консультацій, що відбулися 4–5 лютого в Абу-Дабі за посередництва США, стало зрозуміло: дипломатичний процес активізувався, однак головна перепона не зникла — відсутність чітких і юридично закріплених гарантій захисту України.
Зустрічі в ОАЕ стали продовженням тристороннього формату Україна–США–РФ на тлі заяв Вашингтона про відновлення військового діалогу з Москвою, який було зупинено восени 2021 року
Спецпредставник Дональда Трампа Стів Віткофф заявив про домовленість щодо обміну полоненими — 314 осіб із двох сторін, що стало першим масштабним обміном з жовтня 2025 року. Вже 5 лютого до України повернулися 150 військових та 7 цивільних.
Однак, попри позитивний сигнал, ширше коло питань — від механізму припинення вогню до його контролю — залишається невирішеним. Секретар РНБО Рустем Умєров назвав консультації конструктивними, проте підтвердив, що домовленості поки не набули практичного характеру.
Президент Володимир Зеленський, виступаючи разом із прем’єром Польщі Дональдом Туском, підтвердив: наступна зустріч в ОАЕ відбудеться, але швидкого прориву очікувати не варто.
Другий раунд консультацій відбувся фактично одразу після масованого удару РФ по енергетичній інфраструктурі України в ніч проти 3 лютого — у період найсильніших морозів за всю зиму
Показовим є і політичний підтекст ситуації: Дональд Трамп заявляв, що просив Путіна не бити по Україні, а Кремль підтвердив готовність «утриматися» лише до 1 лютого. Попри удари вже після цієї дати, Трамп все одно заявив, що Путін «дотримав слова».
Саме в цьому і полягає ключова проблема: для України важливі не заяви, а механізми стримування.
Президент Зеленський наполягає: гарантії безпеки мають бути підписані до будь-яких інших документів, і вони повинні виходити насамперед від США
За його словами, Україна потребує гарантій не на 10–15 років, а щонайменше на 30–50 років, адже війна фактично триває вже понад десятиліття.
Однак Вашингтон демонструє обережність. Попри те, що Зеленський заявив про «готовий на 100% документ», офіційних підтверджень з боку адміністрації Трампа про готовність до підписання та ратифікації угоди немає.
Фактично США залишають питання відкритим, адже будь-які гарантії потребують:
- політичної волі президента США;
- підтримки Конгресу;
- юридичних зобов’язань, які у разі нового нападу РФ можуть втягнути Америку у війну.
І саме це є головним гальмом: США не хочуть брати на себе ризик прямого військового конфлікту з Росією.
Окремою темою залишається вимога США та частини європейських союзників, щоб Україна погодилася на територіальні поступки
Західні медіа повідомляли, що Білий дім нібито дав зрозуміти Києву: гарантії безпеки залежатимуть від готовності України піти на компроміс щодо окупованих територій.
Паралельно Кремль продовжує нав’язувати так звану «формулу Анкориджа» — вимогу, щоб Україна вийшла з територій Донецької та Луганської областей, які РФ навіть не контролює повністю.
Таким чином, переговори можуть перетворитися на інструмент тиску, де гарантії безпеки використовуються як «нагорода» за поступки, а не як базова умова миру.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте підтвердив, що США та Європа обговорюють три рівні гарантій безпеки для України
1. Потужна українська армія
Перший рівень — це посилення ЗСУ як головної лінії оборони. Йдеться про армію чисельністю до 800 тисяч військових, яка має бути добре оплачуваною та забезпеченою навіть під час умовного «миру».
Європа готова фінансово підтримувати цей формат, однак питання залишається відкритим: чи зможе Україна утримувати таку армію довгі роки без стабільних зовнішніх гарантій?
2. «Коаліція рішучих»
Другий рівень — так звана «коаліція рішучих», ініційована Францією та Великою Британією. Участь можуть взяти також Норвегія, Ісландія, Туреччина та інші країни.
За даними медіа, формат може включати:
- війська на землі,
- авіацію,
- кораблі в Чорному морі.
Втім, головна інтрига — де саме будуть розміщені ці сили. Є висока ймовірність, що вони не наблизяться до лінії фронту, а отже — не стануть фактором реального стримування.
3. США як «бекстоп», але без військ
Третій рівень — це США, які можуть долучитися, але не прямою військовою присутністю.
Максимум, на що реально готовий Вашингтон, — це:
- обмін розвідданими,
- супутниковий контроль,
- логістична підтримка,
- моніторинг режиму припинення вогню.
Це важливо, але не є гарантією захисту у випадку нового вторгнення.
Усередині Європи немає консенсусу щодо того, наскільки далеко вона готова зайти у гарантуванні безпеки України
Показовою стала позиція окремих держав, які просять США не використовувати формулювання про гарантії «на рівні статті 5 НАТО», адже це може послабити принцип колективної оборони Альянсу.
Іншими словами: Європа боїться створити прецедент, який зобов’яже її воювати за Україну так само, як за країни НАТО.
Попри дипломатичну активність, ключові причини затягування угоди очевидні:
- США не хочуть юридично зобов’язувати себе вступати у війну;
- Європа не готова діяти без американської «парасольки»;
- відсутній єдиний формат гарантій, який задовольнить Україну і не налякає Захід;
- Росія не демонструє готовності до реального миру, продовжуючи атаки навіть під час переговорів.
У результаті переговорний процес виглядає як дипломатичний марафон, де кожен крок вперед супроводжується новими умовами і страхами.
Україна наполягає на гарантіях, які реально стримуватимуть Росію
Але реальність міжнародної політики така, що гарантії безпеки часто працюють лише тоді, коли за ними стоїть готовність застосувати силу.
Якщо ж гарантії обмежаться заявами, консультаціями або фінансовою підтримкою — вони можуть повторити долю Будапештського меморандуму: документ існує, але безпека — ні.
Україна вступає у найскладніший дипломатичний період війни: коли міжнародні партнери хочуть миру, але не хочуть брати відповідальність за його забезпечення.
Саме тому питання гарантій безпеки стає не просто пунктом переговорів, а вирішальним тестом на реальну готовність Заходу стримувати Росію.
І поки США та Європа вагаються між політичною доцільністю і стратегічною відповідальністю, Кремль користується паузою, щоб продовжувати війну та посилювати тиск.
Джерело: ТСН
