фото: Організаторів ретриту “Тихі героїні”
В Одесі зустрілися 16 учасниць проєкту «Тихі героїні» з різних регіонів України
Це жінки, чиї близькі загинули на війні, потрапили в полон, зникли безвісти або були закатовані в російському полоні.
Для них ретрит став не лише можливістю змінити обстановку, а й простором, де не потрібно детально пояснювати власний досвід: багато речей учасниці, за їхніми словами, розуміють одна про одну без слів.
Про це йдеться у матеріалі Суспільне Одеса, яке поспілкувалося з учасницями та кураторкою проєкту.
Проєкт «Тихі героїні» діє вже три роки
Його учасниці відвідують меморіальні комплекси, музеї, заповідники, культурні та пам’ятні місця. На півдні України програма також передбачає відпочинок біля моря й лиманів, екскурсії та знайомство з місцевими виробниками.
Кураторка проєкту Оксана Левкова пояснює: сенс таких поїздок не в тому, щоб «відволікти від втрати» у буквальному значенні, а в тому, щоб дати людині можливість певний час побути в іншому середовищі.
«Перезавантаження мізків іншими картинками, перебування в інших умовах, навіть побутових, — це важливо для того, щоб хоча б на певний час трохи відійти від процесу свого горювання»,
— розповіла вона.
У програмі поєднують зміну обстановки, нові враження і, можливо, найважливіше — спілкування з людьми, які мають подібний досвід.
Для Людмили Кушки з Києва, яка втратила чоловіка-військовослужбовця, поїздка до Одеси стала можливістю вийти зі звичного ритму, в якому вона постійно намагалася бути зайнятою
За її словами, після втрати вона багато працювала і фактично не дозволяла собі зупинятися.
«Мені потрібна була ситуація, яка б забрала мене з того колеса й кудись вивезла. Не треба мені закордонних шикарних проєктів, а просто інша картинка»,
— сказала Людмила.
Однак найважливішим для неї виявилося не саме місце поїздки, а люди поруч.
Жінка говорить, що біль не зникає з часом — змінюється радше спосіб життя з ним. Саме тому середовище, в якому не потрібно пояснювати, чому ти реагуєш так чи інакше, стає особливо важливим.
«Мені дуже комфортно в цьому середовищі, бо ми розуміємо одна одну без слів. Ми так зійшлися, наче давно родичі й подруги».
Ця фраза фактично описує одну з головних особливостей проєкту: його учасниць об’єднує не однакова історія, а схожий досвід втрати, очікування, болю та життя після нього.
Не всі учасниці погоджуються на ретрит одразу
Ніна Гілічук із Кривого Рогу, брат якої був закатований до смерті в російському полоні, отримувала запрошення на участь у проєкті ще у 2024 та 2025 роках, однак тоді відмовлялася.
Цього року вона все ж вирішила приїхати.
У 2024 році Ніна перебувала на Сумщині разом із чоловіком-військовослужбовцем, який виконував завдання в Курській області. Цього разу саме чоловік запропонував їй скористатися можливістю поїхати на відпочинок, оскільки сам через службу не може взяти відпустку.
«А оскільки літо закінчується, ми вирішили, що я все ж таки погоджуся на цей прекрасний тур»,
— розповіла вона.
За словами Оксани Левкової, з деякими жінками доводиться спілкуватися протягом кількох років, перш ніж вони дозволяють собі погодитися на таку поїздку.
Причина не лише в емоційному стані. Після втрати сама думка про відпочинок, екскурсію чи приємні враження для частини людей може бути внутрішньо складною.
Саме тому організатори не наполягають на швидкій участі, а дають жінкам час самостійно прийти до цього рішення.
Учасниці приїхали на Одещину зі Львівської, Запорізької, Сумської областей, Києва та Кривого Рогу
Їхні особисті історії різні. Хтось втратив чоловіка, хтось — брата, у когось близькі перебувають у полоні або зникли безвісти.
Саме тому «Тихі героїні» не можна звести лише до формату туристичної чи реабілітаційної поїздки.
Для учасниць важливим стає середовище, де співрозмовниця може розуміти досвід іншої не тому, що має професійну підготовку, а тому, що сама живе з подібним болем.
Тут можна говорити про близьких або не говорити. Можна разом відвідувати пам’ятні місця, їхати на екскурсію, сидіти біля моря або просто бути поруч.
І саме це відчуття спільності, судячи з розповідей учасниць, часто виявляється одним із найважливіших елементів програми.
До зустрічі учасниць в Одесі долучилася заступниця начальника департаменту культури, національностей та релігій Одеської ОДА Ярослава Різнікова
Вона зазначила, що тема проєкту відгукується їй і через історію власної родини, яка зазнала репресій у радянські часи.
Різнікова назвала «Тихих героїнь» важливою ініціативою для родин, які переживають втрату.
При цьому, за словами Оксани Левкової, проєкт не має постійного великого фінансування.
«Весь час фінансують якісь знайомі, друзі, підприємці»,
— розповіла кураторка.
Організатори також звертаються до українських громад за кордоном — зокрема у Польщі, США та на Кіпрі. Кошти збирають невеликими внесками.
Історії учасниць «Тихих героїнь» показують, що підтримка після втрати не завжди полягає у правильних словах
Іноді людина потребує просто іншого простору, можливості змінити щоденний ритм і побути поруч із тими, кому не потрібно пояснювати, чому певні спогади або дати залишаються болючими.
Для Людмили Кушки це відчуття сформулювалося дуже просто:
«ми розуміємо одна одну без слів».
Саме ця взаємна зрозумілість і стає однією з головних цінностей проєкту — не намагання замінити або стерти пережиту втрату, а можливість хоча б на кілька днів не залишатися з нею наодинці.
Джерело: Суспільне Одеса
